Я працюю у Національному художньому музеї
---
40 000 предметів колекції, 2 підземні поверхи та 118 років історії
Національний художній музей
АДРЕСА: вулиця Михайла Грушевського, 6
АРХІТЕКТОР: Петро Бойцов, Владислав Городецький
СТИЛЬ: неокласицизм
ДАТА БУДІВНИЦТВА: 1898-1904, добудова – 1968-1972
ПЛОЩА: 2500 квадратних метрів
КІЛЬКІСТЬ ПОВЕРХІВ: 2 поверхи (4 з підземними)
КІЛЬКІСТЬ ПРАЦІВНИКІВ: 103
Музей заснований зусиллями української інтелігенції наприкінці ХІХ століття як перший загальнодоступний музей Києва. Будівля споруджена за проектом московського архітектора Петра Бойцова у неокласичному стилі. Доопрацьовував проект та керував роботами київський зодчий Владислав Городецький. Скульптурне оздоблення фасаду виконали в майстерні Еліо Саля.
Першу виставку тут відкрили у недобудованому приміщенні в серпні 1899 року.
Юлія Литвинець
генеральна директорка музею
Прийшла працювати у музей у 2001 році, відразу після інституту. Спочатку як молодша наукова співробітниця, старша наукова співробітниця. Потім я була директоркою благодійного фонду музею, далі з травня 2004-го головним зберігачем. Зараз – генеральна директорка.
Про Національний художній музей
Земельна ділянка була не найкраща. Тут було болото, хоч його гарно називали «Олександрівський сад». Місце мало доволі погану репутацію, тому будівництво музею «врятувало обличчя міста». Найкращі ділянки віддавали під банки та прибуткові будинки.
Будували музей коштом меценатів – Терещенків та Ханенків. За зразок брався берлінський музей. Також російський цар Микола ІІ дав велику суму, якої не вистачало на будівництво, тому деякий час музей мав його ім’я. Хоча збором колекції та утриманням музею займалися київські меценати. Збірка була різноманітною: від археології, антропології та історичних предметів до ікон та декоративно-прикладного мистецтва. Коштів вистачило лише на будівництво третини музею. Фактично ВІН ДОСІ НЕДОБУДОВАНИЙ.
МЕНЕ ЧАСТО ЗАПИТУЮТЬ, ЧОМУ В УКРАЇНІ НЕМАЄ ЛУВРУ? Лувр був, але потім його «розірвали» на різні музеї. Коли прийшла радянська влада, колекцію почали ділити. З Київської картинної галереї зробили Музей російського мистецтва, куди передавали всі твори, які вважалися авторства російських художників. Потім концепція змінювалася – твори повертали нам, потім ми знову повертали їм. У 1936 році відділилася історична колекція – не тільки археологія, а й історичні портрети, булави. Тепер це Національний музей історії України. Наступне велике від’єднання – збірка творів Тараса Шевченка та художників, яких пов’язують із ним, бо створили Музей Тараса Шевченка. У нас лишилося тільки кілька творів Сошенка. Все, що є зараз, пов’язане із Шевченком, це пізніші надбання. 1956 року створили Музей декоративно-прикладного мистецтва, спочатку як філію нашого музею, потім як окремий музей. Залишилося тільки українське образотворче мистецтво, бо те, що стосувалося західного мистецтва, передали в Музей Богдана і Варвари Ханенків.
А ще музей вісім разів змінював свою назву. У народі нас навіть називали археологічним музеєм. Змінювалися документація, печатки, бланки, але великі зміни приносили саме від’єднання колекцій.
Основне фінансування музею – державне. Воно стосується захищених витрат: заробітна плата, комунальні послуги, послуги охорони. Кошти на комунальні та охорону дають не в повному обсязі. Наші меценати, спонсори, друзі допомагають реалізувати проекти та підтримувати стан споруди. Фактично ВОНИ ПОКРИВАЮТЬ УСІ ВИТРАТИ, ЯКІ МАЛА Б ПОКРИВАТИ ДЕРЖАВА. Сьогодні дух меценатства відновлюється – це вже нова плеяда меценатів. Ми називаємо наш благодійний фонд «Дружнє коло», бо меценати підтримують нас не лише матеріально, а й духовно – інколи є потреба не тільки в грошах, а й у дружній пораді.
Сподіваюся, що у листопаді музей отримає нову айдентику. Ми працювали із зовнішніми експертами, які довго працювали в музеї, спілкувалися, ходили по фондосховищах, слухали екскурсії. У якийсь момент вони повністю занурилися в музей. Трошки пізніше розкажемо, хто це.
Як формується колекція музею
Переважно твори мистецтва нам дарують художники, меценати, спонсори, власники. Спочатку предмет проходить через фондову закупівельну комісію музею, до якої входять музейники, які визначають, чи твір буде до основного фонду зарахований, чи до науково-допоміжного. Основний фонд – це пам’ятки найвищого ґатунку. Науково-допоміжний – також фонд музею, але з простішим обліком. Його постійно переглядають і те, до чого через певні обставини ставилися обережно, наприклад, як до авангардного мистецтва у радянські часи, – переводять до основного фонду.
У нас мало експозиційних площ, тому відбір жорсткий. Експозиція побудована за хронологічним принципом: розповідаємо історію мистецтва, від ранньої пам’ятки до 2000-х років. Також ми враховуємо слід художника в історії.
З 2001 року ми переробляли нашу експозицію вже 4 рази. Вона перебудовується приблизно раз на 3-4 роки. Класичний варіант – це раз на 8 років, але ми розташовані в центрі міста, в урядовому кварталі. Через обставини, які не можна назвати науковими – під час Помаранчевої революції і Революції гідності – ми евакуювали колекцію. На першому поверсі повністю зняли експозицію, другий поверх не чіпали – там мало вікон, ми зашили повітроводи, аби не потрапляли чад і попіл. Після цього треба було відновлювати експозицію, і це була добра нагода ще раз переглянути наш погляд на речі.
УЗАГАЛІ НАША ЗБІРКА НАЛІЧУЄ БЛИЗЬКО 40 000 ПРЕДМЕТІВ. У ПОСТІЙНІЙ ЕКСПОЗИЦІЇ ПРЕДСТАВЛЕНО МЕНШЕ 1% ВСІЄЇ ЗБІРКИ.
Зараз ми намагаємося відходити від традиції організації одної виставки на місяць. Це велике навантаження на колектив. І не всі глядачі встигають подивитися за цей час. Аби виставка була якісною, вона має експонуватися не менше 2 місяців. Цього року було 5 проектів. Зараз можна подивитися твори Аксініна, а наприкінці року відкриється виставка Харківської школи авангарду.
Ольга Балашова
заступниця директорки з розвитку
Працюю тут з 1 вересня. До цього багато співпрацювала з музеєм, бо я мистецтвознавиця. Викладала 8 років у Національній художній академії. Національний музей – це місце сили, куди ми приходили зі студентами, робили тут проект. ЦЕ ЦЕНТР ХУДОЖНЬОГО ЖИТТЯ І НАПРУГИ, ДЕ СХОДЯТЬСЯ ВСІ СИЛОВІ ЛІНІЇ ХУДОЖНЬОГО ЖИТТЯ УКРАЇНИ І КИЄВА.
Коли Юлія Литвинець запропонувала мені стати частиною музейної команди – у мене не було шансу відмовитися. Я вже працювала з колегами над створенням Музею сучасного мистецтва і зрозуміла, що неможливо бути лише наполовину в музеї – у цю історію потрібно зануритися повністю.
У нас багато планів, ідей, амбіцій. Тут був закладений фантастичний фундамент, є традиція, яку нам треба розвивати. Для нас це великий виклик, тому що інституція має 118 років неперервного досвіду. У сфері культури в Україні це унікальна історія, для Києва – головний музей. Колекція представляє не лише західний та східний регіони, а й центральний. Хоч кількісно вона і не найбільша в Україні, ЦЕ НАЙРЕПРЕЗЕНТАТИВНІША КОЛЕКЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО МИСТЕЦТВА У СВІТІ.
Ядро нашої аудиторії – люди, які завжди ходитимуть до музею, незалежно від того, хто його розбудовуватиме. Вони просто дуже люблять ці твори та усвідомлюють, що тут їхня ідентичність має об’ємний, матеріальний вигляд і з нею можна бути у діалозі.
Але нам важливо розширити аудиторію і зробити так, щоб молоді люди, які навіть не цікавилися мистецтвом або цікавляться тільки сучасним мистецтвом, усвідомили, наскільки цікавим і глибоким може бути дотик до мистецтва минулих століть.
Єдина перешкода на цьому шляху – медіація: як говорити, думати про це, як комунікувати з різними аудиторіями. Наше завдання – сформувати поле, в якому можна вільно думати і говорити про ці речі; без канону, який потрібно витримувати. Аби зрозуміти, що це мистецтво – частина тебе, твоєї історії, історії твоєї родини, країни.
ДЛЯ НАС ВАЖЛИВО ДОНЕСТИ, ЩО ЦЕЙ МУЗЕЙ Є НАШИМ. ВІН НЕ ЧИЙСЬ, НЕ ДЕРЖАВНИЙ, ВІН НАЛЕЖИТЬ КОЖНОМУ, ХТО ЖИВЕ В УКРАЇНІ, ТОМУ ЩО МИСТЕЦТВО – ЧАСТИНА НАШОЇ ІСТОРІЇ.
Наступного року плануємо великі реставраційні роботи: відновимо фасад будинку, скульптурне оздоблення, замінимо дах. У нас немає можливості для радикальних перебудов. Для повної реконструкції музею потрібно повністю виїжджати, забирати всю колекцію. Також треба гроші, воля, новий музейний простір – у цьому ми вже не вміщаємося. До того ж це пам’ятка архітектури.
Ми також плануємо працювати із внутрішнім середовищем музею. МИ ХОЧЕМО ЗРОБИТИ ТАК, ЩОБ ЛЮДИНА, ЯКА ПРИХОДИТЬ СЮДИ, ВІДЧУВАЛА СЕБЕ КОМФОРТНО, НАВІТЬ НЕ ДУМАЛА, ЧОМУ ЇЙ ТУТ ДОБРЕ. Змінити цей простір, щоб на тілесному рівні людині тут було затишно. Будемо працювати з молодими архітекторами – Олександром Бурлакою та Олексієм Биковим. Вони досліджуватимуть протягом кількох місяців музей з точки зору тих, хто в ньому працює, хто до нього приходить і хто не приходить. Далі зроблять аналіз, на основі якого ми робитимемо мікровтручання. Простір змінюватиметься завдяки світлу, інформаційним табличкам, меблям. З’явиться свій магазин, музейна кав’ярня – нормальні речі для всіх європейських музеїв.
Музей постійного співпрацює з молодими художниками, які створюють сучасний художній процес. Задовго до появи Pinchuk Art Centre та «Мистецького Арсеналу», Нацмузей був єдиною установою, яка могла їх підтримувати і давати можливість бути побаченими. Це позиція музею і людей, які тут працюють – завжди підтримувати сучасних художників, бути відкритими.
НАМ ПОТРІБНО ВІДНОВИТИ ЗВ’ЯЗОК МІЖ ПОКОЛІННЯМИ, МІЖ ІСТОРИЧНИМИ ЕПОХАМИ. Залучення сучасних митців до розуміння митців минулих – є нашим вектором розуміння, як працювати з історичним матеріалом. Сучасні художники не просто представлятимуть свої роботи, а виступатимуть медіаторами.
Наприклад, до виставки Олександра Аксініна – львівського графіка 1970-х років – ми залучили молодого українського митця Івана Світличного. Він робив увесь дизайн експозиції, а також створив медіа-кімнату, в якій можна потрапити всередину графіки Аксініна.
Тетяна Миколаївна
адміністраторка
У музеї я працюю з лютого 2012 року. Прийшла сюди доглядачкою, думала лише на кілька місяців, бо здавалося, що це не моя стихія. Але затрималася до сьогодні. У 2014 році запропонували посаду адміністраторки. Хоч я кажу, що я «доглядач вестибюлю» (сміється).
МЕНІ ХОТІЛОСЯ, ЩОБ ЛЮДИ ПРИХОДИЛИ В МУЗЕЙ ЯК В ОПЕРУ. А це, на жаль, не так. Дуже багато людей не дотримуються правил. Звісно, трохи компенсує, коли люди, які годинами стоять біля картин, приходять і дякують. Але хотілося б більше молоді.
БУВАЄ, ЗАХОДЯТЬ І КАЖУТЬ, ЩО НЕМАЄ ГРОШЕЙ. БЕРУ ГРІХ НА ДУШУ – ДАЮ БЕЗКОШТОВНІ КВИТКИ. НЕХАЙ КРАЩЕ В МУЗЕЙ ІДУТЬ, АНІЖ КУДИСЬ НА ПИВО.
За кожним доглядачем закріплений певний зал. Тобто ти багато років проводиш в одному і тому ж залі вісім годин у закритому просторі. Доглядач несе відповідальність за скарби у залі. У нас немає захисту, скла, аби ніхто не торкався робіт. А люди, якщо картина сподобалася, намагаються це зробити. Також треба контролювати, аби був спокій і відвідувачі не заважали одне одному. ДОГЛЯДАЧКА – ГОСПОДАРКА ЗАЛУ.
НАМ ЗАБОРОНЕНО РОЗПОВІДАТИ ПРО КАРТИНИ. У нас доглядачки – розумниці: вони багато знають, читають, можуть розповісти як екскурсовод, але вони не мають на це права. Якщо у вас є бажання – ви можете замовити екскурсію. Розповісти про картину можемо хіба одним-двома реченнями.
Може, це і раніше було, а ми не помічали: приходить багато людей з порушенням нервової системи. Це відчувається, ще коли людина переступила поріг музею. Наче якийсь нерв спрацьовує, і ти вже знаєш, що з цією людиною будуть негаразди.
Світлана Георгіївна
доглядачка залу
У музеї працюю вже 6 років. Перший рік працювала на підміні, потім отримала цей зал. Я дуже задоволена. Слухаю екскурсії, читаю, бо мені подобається ця робота.
Наш найперший обов’язок – вберегти експонати від крадіжки та псування. Щоб була комфортна обстановка в залі, відвідувачі поводилися тихо і дотримувалися правил. Не можна наближатися до експонатів ближче ніж на 50 сантиметрів, фотографувати можна лише без спалаху. Голосно розмовляти, говорити по телефону, приносити напої чи їжу не бажано, бо інші відвідувачі почуватимуться некомфортно. Можемо відповісти на мінімальні запитання – де виставка, скільки залів, як вийти. Коментарі щодо творів не даємо, тому що ми не мистецтвознавці.
Це непросто. ЗДАЄТЬСЯ, ЩО МИ ТУТ ПРОСТО СИДИМО, АЛЕ Є НАПРУГА ВІД УСВІДОМЛЕННЯ ТОГО, ЗА ЯКІ ЦІННОСТІ МИ ВІДПОВІДАЄМО. Особливо коли багато відвідувачів – наприклад, безкоштовна неділя місяця для пільгових категорій. Чи коли екскурсії для школярів – вони ніби і знають правила, але діти є діти. Потрібно бути уважним. Ми знаємо, за ким треба більше дивитися, а хто поводиться адекватно.
Наталія Чамлай
головна реставраторка
Працюю у музеї з 1981 року. Спочатку була доглядачкою, потім працювала у фондах, останні п’ять років очолюю відділ реставрації.
У відділі – шість реставраторів. Вони спеціалізуються на олійному живописі, металі та кераміці. Кожен реставратор окремо працює над твором. Іноді ми можемо працювати вдвох – коли якась технічна робота (натягнути полотно, наприклад). На кожну роботу заводимо реставраційний паспорт, проводимо невеличку наукову роботу і потім приступаємо.
ТЕПЕР НЕ ПОТРІБНО РЕСТАВРУВАТИ ТАК, ЩОБ КАРТИНА БУЛА ЯК НОВА. Музейна реставрація інтелігентна і тактовна: має було видно, де втручався реставратор. Але втручання повинні бути тільки у втрачених ділянках твору, не заходити на авторський живопис. Навіть тонування реставратора мають бути трохи світліші за авторські, щоб ми бачили, що це робив реставратор.
Я стала реставраторкою за допомогою стажування. За освітою – мистецтвознавиця. Найбільше сподобалося те, що тут ти можеш практично працювати, не тільки розмовляти. Не в кожного є можливість потримати в руках такі роботи. ОДНА СПРАВА ДИВИТИСЯ ОКОМ, А ІНША – ВІДНОВИТИ ТВІР, ЩОБ РОБОТА МАЛА ПОДАЛЬШЕ ЖИТТЯ.
Реставруємо цілими виставками. Також є щоквартальний огляд експозиції і фондів. Якщо просять, то ми можемо реставрувати наші роботи, які беруть на виставки за межами музею. Зараз Арсенал бере нашу роботу Оксани Павленко собі на виставку бойчукістів, то ми її робимо за їхній кошт. Інколи у нас замовляють експертизу чи реставрацію, але сторонні замовлення вимагають багато часу, тому ми часто відмовляємо.
ЯКЩО 50% ЖИВОПИСУ НА КАРТИНІ ВТРАЧЕНО, ТО КРАЩЕ ЙОГО ПРОСТО НЕ ЧІПАТИ. Або ж треба подивитися, які саме місця втрачені: якщо це тло – можемо зробити реконструкцію. Якщо це ікона – можна подивитися інші зразки і відновити за повтореннями. Інколи відновлюємо за ескізами та фотографіями.
МАЛЕНЬКУ РОБОТУ МОЖНА ЗРОБИТИ ЗА РІК. Усе залежить від втрат і складності. Тим паче, у нас такий потік, що доводиться одночасно працювати з багатьма творами.
А ще реставратори схильні до втрати зору через значну концентрацію.
Алла Миколаївна
бібліотекарка
Сам музей розпочався з бібліотеки – її заснували в 1902 році, і від початку тут налічувалося 156 видань. У 1912 році, коли в музеї був створений відділ «Старий Київ», такий самий відділ створили і в книгозбірні – тут збирали всі матеріали, пов’язані з історією Києва. У бібліотеці також зберігаються рукописи ще з ХІХ століття і каталоги перших виставок.
Під час Другої світової війни з нашої бібліотеки німці вивезли 572 книжки. У 1995 році 5 коробок наших книг повернулися в Україну, але вже до Історичного музею. У бібліотеці є три сховища, де зберігається близько 30 000 книжок і раритетних періодичних видань, серед них є дуже цінні, які коштують по кілька тисяч доларів.
Наша книгозбірня розташована в закритій частині музею, поруч із фондами, і для того, щоб потрапити до неї, бібліотекар має особисто провести відвідувача до зали. Для цього треба підійти на службовий вхід з боку Музейного провулку, попросити чергового зателефонувати в бібліотеку, і за вами вийдуть.
У бібліотеці працюють переважно дослідники – студенти, вчені, викладачі, іноземні історики.
Автор Софія Пилипюк
Джерело - www.the-village.com.ua
Національний художній музей
АДРЕСА: вулиця Михайла Грушевського, 6
АРХІТЕКТОР: Петро Бойцов, Владислав Городецький
СТИЛЬ: неокласицизм
ДАТА БУДІВНИЦТВА: 1898-1904, добудова – 1968-1972
ПЛОЩА: 2500 квадратних метрів
КІЛЬКІСТЬ ПОВЕРХІВ: 2 поверхи (4 з підземними)
КІЛЬКІСТЬ ПРАЦІВНИКІВ: 103
Музей заснований зусиллями української інтелігенції наприкінці ХІХ століття як перший загальнодоступний музей Києва. Будівля споруджена за проектом московського архітектора Петра Бойцова у неокласичному стилі. Доопрацьовував проект та керував роботами київський зодчий Владислав Городецький. Скульптурне оздоблення фасаду виконали в майстерні Еліо Саля.
Першу виставку тут відкрили у недобудованому приміщенні в серпні 1899 року.
Юлія Литвинець
генеральна директорка музею
Прийшла працювати у музей у 2001 році, відразу після інституту. Спочатку як молодша наукова співробітниця, старша наукова співробітниця. Потім я була директоркою благодійного фонду музею, далі з травня 2004-го головним зберігачем. Зараз – генеральна директорка.
Про Національний художній музей
Земельна ділянка була не найкраща. Тут було болото, хоч його гарно називали «Олександрівський сад». Місце мало доволі погану репутацію, тому будівництво музею «врятувало обличчя міста». Найкращі ділянки віддавали під банки та прибуткові будинки.
Будували музей коштом меценатів – Терещенків та Ханенків. За зразок брався берлінський музей. Також російський цар Микола ІІ дав велику суму, якої не вистачало на будівництво, тому деякий час музей мав його ім’я. Хоча збором колекції та утриманням музею займалися київські меценати. Збірка була різноманітною: від археології, антропології та історичних предметів до ікон та декоративно-прикладного мистецтва. Коштів вистачило лише на будівництво третини музею. Фактично ВІН ДОСІ НЕДОБУДОВАНИЙ.
МЕНЕ ЧАСТО ЗАПИТУЮТЬ, ЧОМУ В УКРАЇНІ НЕМАЄ ЛУВРУ? Лувр був, але потім його «розірвали» на різні музеї. Коли прийшла радянська влада, колекцію почали ділити. З Київської картинної галереї зробили Музей російського мистецтва, куди передавали всі твори, які вважалися авторства російських художників. Потім концепція змінювалася – твори повертали нам, потім ми знову повертали їм. У 1936 році відділилася історична колекція – не тільки археологія, а й історичні портрети, булави. Тепер це Національний музей історії України. Наступне велике від’єднання – збірка творів Тараса Шевченка та художників, яких пов’язують із ним, бо створили Музей Тараса Шевченка. У нас лишилося тільки кілька творів Сошенка. Все, що є зараз, пов’язане із Шевченком, це пізніші надбання. 1956 року створили Музей декоративно-прикладного мистецтва, спочатку як філію нашого музею, потім як окремий музей. Залишилося тільки українське образотворче мистецтво, бо те, що стосувалося західного мистецтва, передали в Музей Богдана і Варвари Ханенків.
А ще музей вісім разів змінював свою назву. У народі нас навіть називали археологічним музеєм. Змінювалися документація, печатки, бланки, але великі зміни приносили саме від’єднання колекцій.
Основне фінансування музею – державне. Воно стосується захищених витрат: заробітна плата, комунальні послуги, послуги охорони. Кошти на комунальні та охорону дають не в повному обсязі. Наші меценати, спонсори, друзі допомагають реалізувати проекти та підтримувати стан споруди. Фактично ВОНИ ПОКРИВАЮТЬ УСІ ВИТРАТИ, ЯКІ МАЛА Б ПОКРИВАТИ ДЕРЖАВА. Сьогодні дух меценатства відновлюється – це вже нова плеяда меценатів. Ми називаємо наш благодійний фонд «Дружнє коло», бо меценати підтримують нас не лише матеріально, а й духовно – інколи є потреба не тільки в грошах, а й у дружній пораді.
Сподіваюся, що у листопаді музей отримає нову айдентику. Ми працювали із зовнішніми експертами, які довго працювали в музеї, спілкувалися, ходили по фондосховищах, слухали екскурсії. У якийсь момент вони повністю занурилися в музей. Трошки пізніше розкажемо, хто це.
Як формується колекція музею
Переважно твори мистецтва нам дарують художники, меценати, спонсори, власники. Спочатку предмет проходить через фондову закупівельну комісію музею, до якої входять музейники, які визначають, чи твір буде до основного фонду зарахований, чи до науково-допоміжного. Основний фонд – це пам’ятки найвищого ґатунку. Науково-допоміжний – також фонд музею, але з простішим обліком. Його постійно переглядають і те, до чого через певні обставини ставилися обережно, наприклад, як до авангардного мистецтва у радянські часи, – переводять до основного фонду.
У нас мало експозиційних площ, тому відбір жорсткий. Експозиція побудована за хронологічним принципом: розповідаємо історію мистецтва, від ранньої пам’ятки до 2000-х років. Також ми враховуємо слід художника в історії.
З 2001 року ми переробляли нашу експозицію вже 4 рази. Вона перебудовується приблизно раз на 3-4 роки. Класичний варіант – це раз на 8 років, але ми розташовані в центрі міста, в урядовому кварталі. Через обставини, які не можна назвати науковими – під час Помаранчевої революції і Революції гідності – ми евакуювали колекцію. На першому поверсі повністю зняли експозицію, другий поверх не чіпали – там мало вікон, ми зашили повітроводи, аби не потрапляли чад і попіл. Після цього треба було відновлювати експозицію, і це була добра нагода ще раз переглянути наш погляд на речі.
УЗАГАЛІ НАША ЗБІРКА НАЛІЧУЄ БЛИЗЬКО 40 000 ПРЕДМЕТІВ. У ПОСТІЙНІЙ ЕКСПОЗИЦІЇ ПРЕДСТАВЛЕНО МЕНШЕ 1% ВСІЄЇ ЗБІРКИ.
Зараз ми намагаємося відходити від традиції організації одної виставки на місяць. Це велике навантаження на колектив. І не всі глядачі встигають подивитися за цей час. Аби виставка була якісною, вона має експонуватися не менше 2 місяців. Цього року було 5 проектів. Зараз можна подивитися твори Аксініна, а наприкінці року відкриється виставка Харківської школи авангарду.
Ольга Балашова
заступниця директорки з розвитку
Працюю тут з 1 вересня. До цього багато співпрацювала з музеєм, бо я мистецтвознавиця. Викладала 8 років у Національній художній академії. Національний музей – це місце сили, куди ми приходили зі студентами, робили тут проект. ЦЕ ЦЕНТР ХУДОЖНЬОГО ЖИТТЯ І НАПРУГИ, ДЕ СХОДЯТЬСЯ ВСІ СИЛОВІ ЛІНІЇ ХУДОЖНЬОГО ЖИТТЯ УКРАЇНИ І КИЄВА.
Коли Юлія Литвинець запропонувала мені стати частиною музейної команди – у мене не було шансу відмовитися. Я вже працювала з колегами над створенням Музею сучасного мистецтва і зрозуміла, що неможливо бути лише наполовину в музеї – у цю історію потрібно зануритися повністю.
У нас багато планів, ідей, амбіцій. Тут був закладений фантастичний фундамент, є традиція, яку нам треба розвивати. Для нас це великий виклик, тому що інституція має 118 років неперервного досвіду. У сфері культури в Україні це унікальна історія, для Києва – головний музей. Колекція представляє не лише західний та східний регіони, а й центральний. Хоч кількісно вона і не найбільша в Україні, ЦЕ НАЙРЕПРЕЗЕНТАТИВНІША КОЛЕКЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО МИСТЕЦТВА У СВІТІ.
Ядро нашої аудиторії – люди, які завжди ходитимуть до музею, незалежно від того, хто його розбудовуватиме. Вони просто дуже люблять ці твори та усвідомлюють, що тут їхня ідентичність має об’ємний, матеріальний вигляд і з нею можна бути у діалозі.
Але нам важливо розширити аудиторію і зробити так, щоб молоді люди, які навіть не цікавилися мистецтвом або цікавляться тільки сучасним мистецтвом, усвідомили, наскільки цікавим і глибоким може бути дотик до мистецтва минулих століть.
Єдина перешкода на цьому шляху – медіація: як говорити, думати про це, як комунікувати з різними аудиторіями. Наше завдання – сформувати поле, в якому можна вільно думати і говорити про ці речі; без канону, який потрібно витримувати. Аби зрозуміти, що це мистецтво – частина тебе, твоєї історії, історії твоєї родини, країни.
ДЛЯ НАС ВАЖЛИВО ДОНЕСТИ, ЩО ЦЕЙ МУЗЕЙ Є НАШИМ. ВІН НЕ ЧИЙСЬ, НЕ ДЕРЖАВНИЙ, ВІН НАЛЕЖИТЬ КОЖНОМУ, ХТО ЖИВЕ В УКРАЇНІ, ТОМУ ЩО МИСТЕЦТВО – ЧАСТИНА НАШОЇ ІСТОРІЇ.
Наступного року плануємо великі реставраційні роботи: відновимо фасад будинку, скульптурне оздоблення, замінимо дах. У нас немає можливості для радикальних перебудов. Для повної реконструкції музею потрібно повністю виїжджати, забирати всю колекцію. Також треба гроші, воля, новий музейний простір – у цьому ми вже не вміщаємося. До того ж це пам’ятка архітектури.
Ми також плануємо працювати із внутрішнім середовищем музею. МИ ХОЧЕМО ЗРОБИТИ ТАК, ЩОБ ЛЮДИНА, ЯКА ПРИХОДИТЬ СЮДИ, ВІДЧУВАЛА СЕБЕ КОМФОРТНО, НАВІТЬ НЕ ДУМАЛА, ЧОМУ ЇЙ ТУТ ДОБРЕ. Змінити цей простір, щоб на тілесному рівні людині тут було затишно. Будемо працювати з молодими архітекторами – Олександром Бурлакою та Олексієм Биковим. Вони досліджуватимуть протягом кількох місяців музей з точки зору тих, хто в ньому працює, хто до нього приходить і хто не приходить. Далі зроблять аналіз, на основі якого ми робитимемо мікровтручання. Простір змінюватиметься завдяки світлу, інформаційним табличкам, меблям. З’явиться свій магазин, музейна кав’ярня – нормальні речі для всіх європейських музеїв.
Музей постійного співпрацює з молодими художниками, які створюють сучасний художній процес. Задовго до появи Pinchuk Art Centre та «Мистецького Арсеналу», Нацмузей був єдиною установою, яка могла їх підтримувати і давати можливість бути побаченими. Це позиція музею і людей, які тут працюють – завжди підтримувати сучасних художників, бути відкритими.
НАМ ПОТРІБНО ВІДНОВИТИ ЗВ’ЯЗОК МІЖ ПОКОЛІННЯМИ, МІЖ ІСТОРИЧНИМИ ЕПОХАМИ. Залучення сучасних митців до розуміння митців минулих – є нашим вектором розуміння, як працювати з історичним матеріалом. Сучасні художники не просто представлятимуть свої роботи, а виступатимуть медіаторами.
Наприклад, до виставки Олександра Аксініна – львівського графіка 1970-х років – ми залучили молодого українського митця Івана Світличного. Він робив увесь дизайн експозиції, а також створив медіа-кімнату, в якій можна потрапити всередину графіки Аксініна.
Тетяна Миколаївна
адміністраторка
У музеї я працюю з лютого 2012 року. Прийшла сюди доглядачкою, думала лише на кілька місяців, бо здавалося, що це не моя стихія. Але затрималася до сьогодні. У 2014 році запропонували посаду адміністраторки. Хоч я кажу, що я «доглядач вестибюлю» (сміється).
МЕНІ ХОТІЛОСЯ, ЩОБ ЛЮДИ ПРИХОДИЛИ В МУЗЕЙ ЯК В ОПЕРУ. А це, на жаль, не так. Дуже багато людей не дотримуються правил. Звісно, трохи компенсує, коли люди, які годинами стоять біля картин, приходять і дякують. Але хотілося б більше молоді.
БУВАЄ, ЗАХОДЯТЬ І КАЖУТЬ, ЩО НЕМАЄ ГРОШЕЙ. БЕРУ ГРІХ НА ДУШУ – ДАЮ БЕЗКОШТОВНІ КВИТКИ. НЕХАЙ КРАЩЕ В МУЗЕЙ ІДУТЬ, АНІЖ КУДИСЬ НА ПИВО.
За кожним доглядачем закріплений певний зал. Тобто ти багато років проводиш в одному і тому ж залі вісім годин у закритому просторі. Доглядач несе відповідальність за скарби у залі. У нас немає захисту, скла, аби ніхто не торкався робіт. А люди, якщо картина сподобалася, намагаються це зробити. Також треба контролювати, аби був спокій і відвідувачі не заважали одне одному. ДОГЛЯДАЧКА – ГОСПОДАРКА ЗАЛУ.
НАМ ЗАБОРОНЕНО РОЗПОВІДАТИ ПРО КАРТИНИ. У нас доглядачки – розумниці: вони багато знають, читають, можуть розповісти як екскурсовод, але вони не мають на це права. Якщо у вас є бажання – ви можете замовити екскурсію. Розповісти про картину можемо хіба одним-двома реченнями.
Може, це і раніше було, а ми не помічали: приходить багато людей з порушенням нервової системи. Це відчувається, ще коли людина переступила поріг музею. Наче якийсь нерв спрацьовує, і ти вже знаєш, що з цією людиною будуть негаразди.
Світлана Георгіївна
доглядачка залу
У музеї працюю вже 6 років. Перший рік працювала на підміні, потім отримала цей зал. Я дуже задоволена. Слухаю екскурсії, читаю, бо мені подобається ця робота.
Наш найперший обов’язок – вберегти експонати від крадіжки та псування. Щоб була комфортна обстановка в залі, відвідувачі поводилися тихо і дотримувалися правил. Не можна наближатися до експонатів ближче ніж на 50 сантиметрів, фотографувати можна лише без спалаху. Голосно розмовляти, говорити по телефону, приносити напої чи їжу не бажано, бо інші відвідувачі почуватимуться некомфортно. Можемо відповісти на мінімальні запитання – де виставка, скільки залів, як вийти. Коментарі щодо творів не даємо, тому що ми не мистецтвознавці.
Це непросто. ЗДАЄТЬСЯ, ЩО МИ ТУТ ПРОСТО СИДИМО, АЛЕ Є НАПРУГА ВІД УСВІДОМЛЕННЯ ТОГО, ЗА ЯКІ ЦІННОСТІ МИ ВІДПОВІДАЄМО. Особливо коли багато відвідувачів – наприклад, безкоштовна неділя місяця для пільгових категорій. Чи коли екскурсії для школярів – вони ніби і знають правила, але діти є діти. Потрібно бути уважним. Ми знаємо, за ким треба більше дивитися, а хто поводиться адекватно.
Наталія Чамлай
головна реставраторка
Працюю у музеї з 1981 року. Спочатку була доглядачкою, потім працювала у фондах, останні п’ять років очолюю відділ реставрації.
У відділі – шість реставраторів. Вони спеціалізуються на олійному живописі, металі та кераміці. Кожен реставратор окремо працює над твором. Іноді ми можемо працювати вдвох – коли якась технічна робота (натягнути полотно, наприклад). На кожну роботу заводимо реставраційний паспорт, проводимо невеличку наукову роботу і потім приступаємо.
ТЕПЕР НЕ ПОТРІБНО РЕСТАВРУВАТИ ТАК, ЩОБ КАРТИНА БУЛА ЯК НОВА. Музейна реставрація інтелігентна і тактовна: має було видно, де втручався реставратор. Але втручання повинні бути тільки у втрачених ділянках твору, не заходити на авторський живопис. Навіть тонування реставратора мають бути трохи світліші за авторські, щоб ми бачили, що це робив реставратор.
Я стала реставраторкою за допомогою стажування. За освітою – мистецтвознавиця. Найбільше сподобалося те, що тут ти можеш практично працювати, не тільки розмовляти. Не в кожного є можливість потримати в руках такі роботи. ОДНА СПРАВА ДИВИТИСЯ ОКОМ, А ІНША – ВІДНОВИТИ ТВІР, ЩОБ РОБОТА МАЛА ПОДАЛЬШЕ ЖИТТЯ.
Реставруємо цілими виставками. Також є щоквартальний огляд експозиції і фондів. Якщо просять, то ми можемо реставрувати наші роботи, які беруть на виставки за межами музею. Зараз Арсенал бере нашу роботу Оксани Павленко собі на виставку бойчукістів, то ми її робимо за їхній кошт. Інколи у нас замовляють експертизу чи реставрацію, але сторонні замовлення вимагають багато часу, тому ми часто відмовляємо.
ЯКЩО 50% ЖИВОПИСУ НА КАРТИНІ ВТРАЧЕНО, ТО КРАЩЕ ЙОГО ПРОСТО НЕ ЧІПАТИ. Або ж треба подивитися, які саме місця втрачені: якщо це тло – можемо зробити реконструкцію. Якщо це ікона – можна подивитися інші зразки і відновити за повтореннями. Інколи відновлюємо за ескізами та фотографіями.
МАЛЕНЬКУ РОБОТУ МОЖНА ЗРОБИТИ ЗА РІК. Усе залежить від втрат і складності. Тим паче, у нас такий потік, що доводиться одночасно працювати з багатьма творами.
А ще реставратори схильні до втрати зору через значну концентрацію.
Алла Миколаївна
бібліотекарка
Сам музей розпочався з бібліотеки – її заснували в 1902 році, і від початку тут налічувалося 156 видань. У 1912 році, коли в музеї був створений відділ «Старий Київ», такий самий відділ створили і в книгозбірні – тут збирали всі матеріали, пов’язані з історією Києва. У бібліотеці також зберігаються рукописи ще з ХІХ століття і каталоги перших виставок.
Під час Другої світової війни з нашої бібліотеки німці вивезли 572 книжки. У 1995 році 5 коробок наших книг повернулися в Україну, але вже до Історичного музею. У бібліотеці є три сховища, де зберігається близько 30 000 книжок і раритетних періодичних видань, серед них є дуже цінні, які коштують по кілька тисяч доларів.
Наша книгозбірня розташована в закритій частині музею, поруч із фондами, і для того, щоб потрапити до неї, бібліотекар має особисто провести відвідувача до зали. Для цього треба підійти на службовий вхід з боку Музейного провулку, попросити чергового зателефонувати в бібліотеку, і за вами вийдуть.
У бібліотеці працюють переважно дослідники – студенти, вчені, викладачі, іноземні історики.
Автор Софія Пилипюк
Джерело - www.the-village.com.ua
Взято: vakin.livejournal.com
Комментарии (0)
{related-news}
[/related-news]