Як архітектор Городецький допоміг братам Сала знайти «своє щастя» в Україні

«Двобій орла з пантерою»

Нещодавно минуло 150 років від дня народження італійського скульптора Еліа Сала — мистецького співавтора архітектора Владислава Городецького. Останньому торік теж було 150. Із цієї нагоди Національний банк України виготовив меморіальну монету: на аверсі викарбовано портрет ювіляра та Будинок з химерами, на реверсі — дівчина з казковою рибою — деталь пишного скульптурного оздоблення відомої на весь світ київської пам’ятки архітектури. На жаль, цього року не згадали маестро, в чиєму творчому доробку також оздоблення фасадів та інтер’єрів будинку того ж таки Національного банку України.

• Київ завжди був привабливим й відкритим для підприємливих, здібних і талановитих людей, а серед них — і вихідців з Італії. Дружні відносини почали складатися ще у ХІІ столітті, коли в Києві побували венеціанці, про що є згадка у «Слові о полку Ігоревім». Упродовж століть італійці проявляли себе тут у різних видах діяльності, але найнаочніше — в царині мистецтва й архітектури. Варто лиш нагадати відомі імена зодчих Бартоломео Растреллі, Луїджі Руска, Вінченцо і Алессандро Беретті, Луїджі Станзані, які прикрасили своїми творами Київ. Тут також працювали італійські майстри обробки каменю. Їхні вироби з мармуру, граніту, лабрадориту можна бачити на міських кладовищах. То були скульптурні майстерні де-Веккі, П’єтро Ріццолатті, Андреа Скіавоні, Джузеппе Россі, Антоніо Тузіні.

Київський реставратор Д. Трипольський у часопису «Образотворче мистецтво» 1940 року писав: «У 90-х роках минулого сторіччя до Києва приїхали з Італії шукати щастя три брати, на прізвище Салла: один — скульптор, другий — ліпник і третій, коли не помиляюся, — художник. Вони звернули на себе увагу архітектора Городецького, який тоді будував Український музей...»

• Тепер можна додати, що скульптора звали Еліа, а художника — Еудженіо, а прізвище писалося через одне «л». В італійській мові воно звучить з наголосом на першому складі: Сала. У тодішньому російськомовному Києві, з властивими російській ментальності манері перекручувати іншомовні слова і взагалі не сприймати з повагою чужі мови та звичаї, прізвище Сала викликало співзвучність з нашим «сало». Отож для «благозвучія» наголос перемістили на другий склад, а замість «а» з’явилося «я». Так воно легше прижилося в побуті, для декого стало загальноуживаним і досі, хоча знавці істини затято пручаються. Але самі носії прізвища погодились і навіть на фірмовому бланку, датованому 15 листопада 1903 року, друкарським способом набрано (мовою оригіналу): «Е. О. Саля. Художественно-скульптурная и декоративно-строительная мастерская». У тогочасних довідниках і виданнях можна зустріти й інші варіанти написання прізвища: Салла, або й Салля, але найчастіше все ж таки: Сала. Наш знайомий фахівець з Італії, усміхаючись, підтвердив: Сала.

• Отже, брати Сала народилися в Мілані, в італійській дворянській родині: Па оло — 24 січня 1859 р., Еліа — в квітні 1864 р., Еудженіо — у 1866 р. Був і четвертий брат у Києві — фехтувальник Енеа. Їх тут називали, додаючи по-російськи по батькові: Осипович.

• Популярний сто років тому путівник С. Філіппова «Западная Європа», описуючи північноіталійське місто Мілан, називає уславлений на весь світ собор — диво готики, біломармурову казку, прикрашену двома тисячами скульптур. Уславила Мілан і відома «Таємна вечеря» Леонардо да Вінчі, написана на стіні монастиря санта Марія делла Граціє. А славетний театр «Ла Скала»! Величезні мистецькі цінності містяться в міланській галереї та академії Брeра, а місцеве кладовище вже на початку ХХ ст. вважалося «цілим музеєм сучасної італійської скульптури». Звичайно, неможливо описати всі мистецькі скарби Мілана, які вже своєю наявністю мали формувати хист і художні смаки братів Сала. Зрозуміло, що Київ, який на зламі ХІХ—ХХ століть переживав «будівельну лихоманку», сприймався ними як безмежне поле творчих можливостей для підприємливих митців з гарним вишколом і, напевно, вже набутим практичним досвідом.


Грифон Національного банку України

• Першим великим і відповідальним замовленням для скульптора Еліа Сала виявився Міський музей старовини і мистецтв, споруджуваний у 1898—1900 рр. за проектом та під наглядом архітектора Владислава Городецького. Він запросив братів Сала для виконання скульптурно-опоряджувальних робіт на фасаді музею. Тут вони обладнали тимчасову скульптурну майстерню. У листі до Богдана Ханенка — голови Київського товариства старовини і мистецтв та основного спонсора нового музею — В. Городецький 6 листопада 1899 р. писав: «Маю честь надіслати Вам карточку Сала, з якої видно, що модель з глини і гіпсу він оцінив у 140 рублів; це становить по 10 рублів за робочий день (більш ніж достатньо)».

Це перша, відома нам, документальна згадка про співпрацю архітектора і скульптора, що в подальшому тривала майже на всіх об’єктах В. Городецького в Києві.

• Роботи Е. Сала на будинку музею старовини і мистецтв (тепер — Національний художній музей України по вул. Михайла Грушевського, 6) добре відомі. Це насамперед пара величезних царствених левів, що фланкують широкі парадні сходи (до речі, виготовлені скульптурною майстернею Ріццолатті в Коростишеві). Могутній шестиколонний портик доричного ордера отримав фриз із тригліфами та метопами, що копіюють метопи давніх Селінутських храмів. Тут у чотирнадцяти метопах вміщено ретельно виконані рельєфи за мотивами найпопулярнішого античного сюжету, відображеного на метопах Парфенона — так званої кентавромахії, битви міфічного племені лапіфів з так само міфічними кентаврами, яких зображали у вигляді коня з людським торсом замість кінських голови й шиї. А у тимпані фронтону вміщено скульптурну композицію «Тріумф мистецтв», ще вище — віншуюча група: покровитель мистецтв бог Феб-Аполлон покладає руки на голови двох статуй, які символізують живопис та скульптуру. Доповнюють ансамбль наріжні акротерії у вигляді грифонів. Усе це збереглося й досі. Лише той лев, що сидить праворуч, зазнав суттєвого пошкодження, коли московські більшовики, намагаючись будь-що придушити Українську революцію, піддали Київ варварському артилерійському бомбардуванню в січні 1918 року. Те лихо, якого тоді зазнала українська культура та її пам’ятки, не йшло в жодне порівняння з мордою бідного лева. І тим не менш. Згодом лева було реставровано. Отож творіння Еліа Сала живе.

• І знов повернемось до публікації В. Трипольського 1940 року:

«Брати Сала не тільки виправдали довір’я архітектора, але внесли зовсім нові методи у відливання ліпних прикрас і скульптури. До того часу ліпні прикраси в архітектурі відливали з алебастру, матеріалу дуже нетривкого, особливо в зовнішньому ліпленні. Сала почали застосовувати так звану набивку з цементу. Цей спосіб полягає в тому, що в форму не наливається алебастр, як робилося раніш, а забивається напівсухий замішаний цемент. Після висихання форма знімається і лишається цементна скульптура. Цементну набивку стали застосовувати в Києві брати Сала. До них цей спосіб у Росії не вживали. Але Сала, крім знання техніки, виявили ще чудесні здібності скульпторів. За 10—15 років брати Сала після музею збагатили Київ ще низкою високохудожніх будинків — Держбанк, караїмська кенаса, іподром... костьол і ін.» І далі: «Скульптор Сала сам прокарбовував усі свої скульптури, знявши форму. Немає ні одної скульптури, на якій не видно було б слідів карбування. З низу до верху, не лишаючи жодного місця, Сала проходив скульптуру карбом». Щодо іподрому тут — неточність: скульптурні оздоби фасаду по вул. Суворова, 9 виконав український скульптор Федір Балавенський.

Певним чином, запорукою успіху в спорудженні музею стало використання цементу, який вироблявся на київському цементному заводі «Фор». Сировиною слугувала глина, яку видобували там же — на Кирилівській вулиці. Автором проекту і співвласником заводу був усе той же архітектор В. Городецький.

• Майже одночасно із спорудженням музею Е. Сала взяв великі підряди на опоряджувальні роботи на будівництві Київського політехнічного інституту, що зводився за проектом петербурзького архітектора Ієроніма Кітнера. В міському архіві збереглися журнали Комісії зі спорудження будинків КПІ, де простежується в хронологічній послідовності участь майстерні Е. Сала. Так, у серпні 1899 року, за поданням цивільного інженера Павла Голландського, Еліа Сала мав виготовити і встановити вісім медальйонів з портретами видатних учених у головній аудиторії хімічного корпусу і кожен гіпсовий медальйон оцінював у 50 рублів. Наступного, 1900 року, Е. Сала виконував скульптурні й оздоблювальні роботи в головному корпусі КПІ: вестибюль, парадні сходи, підлога, актова зала. Також брав підряд на виготовлення медальйонів з портретами учених для механічної майстерні. Гіпс і вапно на ці роботи йшли тонами: у вересні 1900 р. Е. Сала клопотав про пільговий тариф на п’ять вагонів цих основних матеріалів (вапно, цемент, гіпс), що доставлялися залізницею. Щоб прискорити виконання робіт в актовій залі, він пропонував дозволити працювати там і вночі — при електричному освітленні. Майстерня виконувала також штукатурні роботи у головному вестибюлі, у фізичній аудиторії та її вестибюлі тощо.


Грифони Національної опери України

На жаль, у жовтні 1914 р. в актовій залі головного корпусу КПІ спалахнула пожежа, стеля впала і загинули всі її ліпні й живописні прикраси — гордість автора проекту — цивільного інженера Олександра Вербицького і виконавця робіт.

• Тоді ж, у 1899 — 1900 роках, Е. Сала виконував не менший підряд — оздоблювальні роботи на міському театрі, споруджуваному на вулиці Володимирській, 50 за проектом петербурзького архітектора Віктора-Йоганна-Готліба Шрьотера. Скульптурні оздоби виконав Еліа Сала — на фасаді це численні декоративні вставки рослинного й геометричного характеру, а також різні композиції з істотами й маскаронами. У центрі симетричного фасаду пара окрилених муз фланкує картуш з абревіатурою — первісною назвою театру: «КГТ». На вершечку даху пара грифонів тримає позолочену ліру, а по краях роззявили пащі пари крилатих левів із щитами — міфологічні охоронці мистецьких скарбів. Присутні на фасаді й інші символи, як-от казкова риба — давній знак перших християн. Окремо, в стилізованому ренесансному обрамуванні зображено символи основних жанрів театрального мистецтва: героїко-патріотичну тематику — в образі мужнього бороданя; жінки з відповідним виразом обличчя символізують драму, комедію та дитячий-ляльковий театр. Пишний ренесансний декор у фойє та глядацькій залі Національної опери України імені Тараса Шевченка — також робота майстерні Е. Сала.

• Тоді ж його заклад виконав скульптурно-оздоблювальні роботи на фасадах та в інтер’єрі караїмської кенаси, спорудженої на вулиці Ярославів Вал, 7 за проектом архітектора В. Городецького. З-поміж вишуканого ліпленого мережива мавританського стилю зодчий, відданий власним захопленням фауною, знайшов місце і для... левів: з їхніх роззявлених пащ струмувала на тротуар дощова вода, відведена з даху ринвами (на жаль, ті леви не збереглися).


Табличка на Нацбанке

• Початок ХХ ст. — нові великі роботи майстерні Е. Сала: будинок Городецького, держбанк і костел Св. Миколая.

Будинок архітектора В. Городецького на вулиці Банковій, 10 — справжній шедевр синтезу мистецтв. Йому присвячено численні публікації, будинок став своєрідною архітектурною візитівкою Києва. Не перераховуючи весь той численний зоопарк на фасадах та артистичну ліпнину в інтер’єрах, зазначимо, що на вуличній скульптурній композиції, яка входить до ансамблю споруди і має умовну назву «Двобій орла з пантерою», зберігся автограф Еліа Сала (рідною італійською: Е. Sаlа) з датою: 1902. Живописні роботи в інтер’єрі (чотири плафони) виконав брат Еліа — художник Еудженіо Сала.

• Того ж року на вулиці Інститутській, 9 почалося будівництво Київської контори Державного банку — за проектом цивільних інженерів Олександра Вербицького й Олександра Кобелєва у формах раннього ренесансу з елементами готики та романського стилю. Скульптурні оздоби виконали Еліа Сала (про це нагадує таблиця при парадному вході: «Производство работъ Е. Саля») та Федір Соколов. Як завжди, лев’ячі маскарони та об’ємні леви на балконах і грифони на рогах будинку символізують охоронців скарбів, тут — державної фінансової потуги. Роботи було завершено 1905 року, а 1934-го додано два поверхи, але до античної символіки вже не звертались — лише повторено лев’ячі маскарони та на оригінальних трикутних балконах з’явилися скульптури величезних риб з піднятими сторч хвостами, як на будинку Городецького. Цікаво, що первісно фасад банку був пофарбований у три кольори, що відповідали загальному художньому задуму. Під час надбудови 1934 р. увесь, тепер уже чотириповерховий фасад отримав модну тоді суцільну сіру цементну фактуру. Лише за сорок років, коли провадилися реставраційні роботи на банку — пам’ятці архітектури, керівник проекту реставрації архітектор Ірина Малакова виявила первісну розкольоровку фасаду, якою так пишався Е. Сала, і наполягла на поверненні його доробку в первісному вигляді. Нині — Національний банк України.

• Наступна велика робота майстерні Е. Сала — оздоблення римо-католицького костелу Св. Миколая. Цей найкращий київський взірець неоготики побудовано у 1899—1909 роках на вул. Великій Васильківській, 75 за проектом та під наглядом архітектора Владислава Городецького. На фасаді в суворій симетрії розміщено тематичні скульптурні зображення. Вгорі підноситься постать архістратига Михаїла з мечем, піднятим над велетенським змієм. Дещо нижче, на третьому ярусі веж — скульптури апостолів. По центру — сцена Розп’яття з постатями Богоматері та апостола Івана. У порталі центрального входу — Богоматір з Немовлям, обабіч — римо-католицькі ієрархи святі Петро та Миколай в єпископському вбранні. Поряд розміщено картуші із знаками-атрибутами цих популярних святих: перехрещені ключі в Петра та стилізована кітва у Миколая — покровителя мандрівників, мореплавців та теслярів. У тимпанах бічних порталів розміщено рельєфи зі сценами загибелі св. Войцеха — покровителя Польщі та хрещення литовського князя Ягайла. А нижче, в імпостах стрільчастих архівольтів — ящірки-дракончики.

• Були й менші скульптурні роботи, зокрема на міських цвинтарях. Так, відомий київський некрополіст Людмила Проценко (1927—2000) описує дві роботи Е. Сала в цій царині. Перше — надгробна композиція на місці поховання Гелени Мнішек на римо-католицькій ділянці Нового Байкового кладовища: в маньєристичній позі жінка вішає вінок на великий бетонний хрест. Інша робота Е. Сала, у співпраці з архітектором О. Кобелєвим — пам’ятник на могилі Ольги Афанасьєвої на Аскольдовій могилі — не збереглась. Ось опис цього надгробка, який наводить Л. Проценко з посиланням на першоджерело (мовою оригіналу): «Над могилой красуется мраморная статуя скульптурной работы, которая изображает фигуру девы, сходящей в могилу по ступеням с древнехристианским светильником в руках, пламя которого она защищает рукой... Ее поэтическая склонность знаменуется лирой, лежавшей у ног статуи. Статуя помещается в футляре строгого готического стиля, с трех сторон футляра зеркальные стекла. Этот памятник особенно выделяется оригинальностью рисунка и своим изяшеством». Ця робота втрачена при знищенні цвинтаря Аскольдова могила у 1930-х роках.

1903—1905 роками датовано скульптурний «Портрет дівчини», виконаний Е. Сала в мармурі. Відомо, що Еліа Сала співпрацював у творчих питаннях з українським художником Миколою Пимоненком, давав уроки в себе вдома (мовою оригіналу) — «скульптурного ваяния фигур и орнаментики с пластикой в переводе на гипс со слепков. Липки, Елизаветская, 8. Справляться от 1 — 4 часов».

• На початку Першої світової війни Еліа Сала повернувся до Італії. Там його знали не тільки як скульптора, а й як живописця та ілюстратора. Його роботи вміщені в італійських виданнях: «Natura ed Arte» (II — 1910), «La cultura moderna» (XXI — 1913/14), «Bianco e Nero», I (4 — 1917). Його картина «Іl filosofo» («Філософ») експонувалася на Квадринале в Турині. Еліа Сала помер 10 січня 1920 року в Горла Прекотто неподалік Мілана.

• Старший з братів Сала — Пaоло — більше відомий у Росії, мешкав у Санкт-Петербурзі, де розписав будинок консерваторії. Вивчав архітектуру в Міланській академії Брера під керівництвом С. Воіtо, потім присвятив себе живопису (пейзаж, марина, портрет, жанр). 1880 р. одержав премію Мylius за картину «Тramoto del 4 giugno 1859 a Magenta» («Захід сонця 4 червня 1859 року в місті Маджента»). Його пейзажі позначені ліричним натхненням, писав різні ломбардські краєвиди та краєвиди, що супроводжували його у подорожах до Парижа, Лондона, Голландії, Південної Америки та Росії. 1911 року заснував у Мілані Товариство акварелістів Ломбардії (Аssociazione degli acquarellisti lombardi), яке й очолив. Виставляв свої акварелі на національних та міжнародних виставках, здобув широку популярність. Деякі його твори зберігаються в Галереї сучасного мистецтва (Galleria d’Arte Modernа) в Мілані і чотири акварелі в Галереї сучасного мистецтва ім. Паоло та Аделі Джанноні (Galleria d’Arte Modernа «Paolo e Adele Giannoni») в місті Новара. Паоло Сала помер 20 грудня 1924 р. у Мілані.

• Еудженіо Сала, пейзажист, 1906 р. виставив у Мілані картину «Regate a Rada» («Регата на Раді»). Помер 8 жовтня 1908 р. у місті Десенцано, що на озері Гарда на півночі Італії.

У київських адресних довідниках рідкісне прізвище Сала з’являється вперше на початку ХХ ст. 1905 року Еліа Сала мешкав на вул. Інститутській, 34. За сучасною нумерацією це — будинок № 14. Нагадаймо: на той рік Еліа Сала завершив оздоблювальні роботи на музеї, опері, кенасa, КПІ, Банковій, 10, на Інститутській, 9 (банк — навпроти), вже викладав скульптуру в Київському художньому училищі.

• Ще один брат, Енeа Осипович Сaла в Києві став відомий як «професор фехтування за італійською системою» і викладав цю дисципліну в 1904—1916 роках у київських середніх навчальних закладах, спочатку в реальному та 1-му комерційному училищах, де отримував по 30 руб. на місяць; згодом — у Театральному училищі Київського товариства мистецтва і літератури (вул. Фундуклеївській, нині — Богдана Хмельницького, 10), у гімнастичному товаристві «Сокіл». Був одним з трьох старшин у Клубі спортсменів, що містився на вул. Пушкінській,16/8.

Довідник на 1911 р. дає адресу Енеа Сала: Хрещатик, 2 — тобто, готель «Європейський», що належав теж італійцю Карло Ланчіа.

Портрет Енеа Сала зберігся на груповій світлині: «Перший випуск у Театральному училищі Київського товариства мистецтва і літератури» 1914 року. Інтерв’ю із спортсменом, підписане ініціалами «В. С. Л.», вмістив київський часопис «Спорт и игры», додавши фотопортрет пана Енеа на повен зріст у спортивному костюмі, з рапірою у правиці та захисною маскою — в лівиці. Через плече перекинуто стрічку з численними жетонами-призами за перемоги у змаганнях. Інтерв’ю було присвячено темі професійного виховання фехтувальників. Інший місцевий часопис — «Киевская рампа», який видавався у 1912—1914 роках, — теж вмістив великий портрет Енеа Сала на повен зріст, теж з рапірою. До портрета додано невеличкий допис, який наведемо з деякими скороченнями, щоби не повторювати сказане вище:

«Енеа Саля користується популярністю серед київської публіки. Із 17-ти років, віддаючись цілковито фехтуванню, Енеа Саля отримав низку закордонних дипломів та призів. 1908 року удостоївся диплому з подякою за корисну діяльність — від Київського Гімнастичного та Атлетичного товариства. Як учитель фехтування Е. Саля має таких учнів як Колмаков (Імператорський приз у Москві, на всеросійських змаганнях на рапірах), Кунатовський — колишній учень Реального училища, де Саля був викладачем фехтування (1-й приз на всеросійських змаганнях у Києві на еспадронах), Галаневич (на Празькому зльоті 1912 р. удостоївся звання «чемпіона» — 2-й приз на рапірах) та ін... У спортивних колах відомий ще Роберт Сала, син Енея...»

• Перед Першою світовою війною в Києві існувало п’ятнадцять консульств, а серед них — італійське. Було ще Італійське благодійне товариство, яке очолювали особи з дзвінкими італійськими іменами та прізвищами: Даріо Россі (голова), Рікардо-Антоніно Ромео (скарбник) та Роберто Сала (секретар) — син Енеа Сала. Товариство містилося на вул. Олександрівській, 47 (нині — вул. Михайла Грушевського, 4, але той будинок не зберігся), а мешкав Рорберто Сала на вул. Володимирській, 17, тобто, разом з батьком — Енеа Сала.

• Можливо, ця публікація стане приводом для подальших досліджень історії талановитої італійської родини в Києві та далеко від нього. А водночас, укотре підтвердить європейськість Києва і давні українсько-італійські зв’язки.

Ну-мо, Нацбанк України: ювілейний рік ще триває — де монета «Еліа Сала — 150»?

Автор Дмитро Малаков. Фото надані автором
Джерело - day.kyiv.ua. №174, (2014)

Взято: vakin.livejournal.com

уникальные шаблоны и модули для dle